Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

Мова і культура як духовні цінності органічно пов’язані між собою. Слово культура(від лат. сultura – освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, що створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона об’єднує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Культура мови– галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови має регулювальну функцію, адже впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, і водночас живить її, оновлює.

У лінгвістичній літературі паралельно вживаються терміни ″культура мови″ і ″культура мовлення″. Між мовою і мовленням існує діалектичний зв’язок. У такій опозиції (на що вперше звернули увагу незалежно один від одного мовознавці І. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр) мова розглядається як система знаків із закодованими в ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення - як реалізація мови-коду, що тільки через нього перетворюється на акт комунікації. Мовлення не існує без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Мова абстрактна, потенціальна, відтворювана - мовлення конкретне, актуальне й неповторне; мова відносно стабільна - мовлення динамічне; мова об’єктивна і обов’язкова стосовно мовців - мовлення суб’єктивне і довільне; мова відображає досвід колективу, а мовлення - насамперед досвід індивідуума. Отже, під мовленням розуміється реалізація можливостей мови, функціонування засобів різних мовних рівнів. Якщо ми говоримо, що в мові відбито характер народу, його психічний склад, побут, історію, то в мовленні виявляється в усіх своїх барвниках конкретна людина з її світосприйманням і самовіддачею, зі своїми знаннями й етичними параметрами.

Отже, термін ″культура мовлення″ можна вживати тільки тоді, коли йдеться або про якийсь конкретний акт мовлення, або про особливості мовлення певної соціальної чи територіальної групи мовців, або про деякі функціонально-стилістичні й так звані ситуативні норми, що виявляються тільки на рівні мовлення. Якщо йдеться про окрему лінгвістичну дисципліну, - доцільно оперувати поняттям ″культура мови″, а не ″культура мовлення″. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, що досліджує й визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети й ситуації мовлення. Головним завданням культури мови є виховання навичок літературного спілкування, поширення й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.



Культура мови передбачає обов’язкове дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови в різних сферах життєдіяльності).

У сучасних дослідженнях з культури мови виділяють такі ознаки культури мови: змістовність, доречність, точність, логічність і послідовність, правильність і чистоту, багатство, виразність і образність. Ці якості пов’язані з усіма складовими комунікативного акту: учасниками (адресантом і адресатом), їх взаємодією (принципами та правилами спілкування), мовним кодом.

Змістовність мовлення передбачає обмірковування найважливіших положень дискурсу в цілому і його окремих повідомлень. Мовець повинен кожне положення розкрити з тією мірою повноти, що необхідна конкретному адресату (конкретній аудиторії). При цьому змістова частина дискурсу має бути чітко підпорядкована основній думці. Змістовність мовлення можлива тоді, коли адресант говорить (або пише) лише про те, що добре йому відоме, спираючись на максиму Г.-П. Грайса (автора теорії прагматичного значення) ″не говори зайвого″.

Правильність мовлення - це дотримання літературних норм, що сприймаються мовцями як ″ідеал″ чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною ознакою. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлення актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного - орфографічних і пунктуаційних.

Точність - це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата тощо мовленнєвого акту). Можна назвати кілька умов, якщо забезпечують точність мовлення:



1) знання предмета мовлення;

2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами;

3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів з близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних. Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також під час спілкування з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування.

Логічність і послідовність як якості мовлення тісно пов’язані з точністю, що є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, що забезпечує змістові зв’язки між словами й реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є:

1) несуперечливість у поєднанні слів;

2) правильний порядок слів;

3) правильний зв’язок окремих висловлень у тексті;

4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

Однак надмірна логічність, аргументація можуть виявитися недоречними в умовах невимушеної дружньої бесіди, у цьому випадку ″надлогічність″ мовлення стає порушенням доречності.

Чистота мовлення - це вживання елементів, що відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належать також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), що використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Первісне значення слова суржик –суміш зерна різних злаків і борошна низької якості, що вживалася в їжу у важкі голодні роки. Тому назва суржик має негативне семантичне забарвлення.

Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О. Пономарів та ін. у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних відповідників. Назва одного з посібників: ″Антисуржик″ за загальною редакцією О. Сербенської засвідчила активне протистояння ″зросійщенню″ рідної мови.

Виразність мовлення - це особливості його структури, що підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова й вислови, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитези (протиставлення) тощо. Виразність мови забезпечують такі елементи:

1) самостійність мислення мовця;

2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання;

3) добре знання мови та її виражальних засобів;

4) знання особливостей функціональних стилів;

5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття;

6) наявність у мові виражальних засобів.

Багатство мовлення - це використання мовцями великої кількості мовних одиниць - слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед, прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється в тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами. Для ясного й чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Нині доросла освічена людина використовує близько 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М. Сервантес - близько 17 тис. слів, М. Гоголь - близько 10 тис. слів, О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко - понад 20 тис. слів. Одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, ″Великий тлумачний словник сучасної української мови″, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові - батьку, на вечірньому - на вечірнім, п’яти - п’ятьох, квартира професора - професорова квартира, обрати суддею - обирати на суддю, починатися прес-конференцією - починатися з прес-конференції, згідно з рішенням - відповідно до рішення). На інтонаційному рівні багатство мовлення - це використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної).

Доречність мовлення - це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів - науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики в документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу. Адресант повинен будувати дискурс з найповнішим урахуванням того, кому адресований цей дискурс, як він буде сприйнятий та оцінений, чи є він доречним у конкретних обставинах спілкування. ″Говори не йому, а з ним″ - давнє правило риторики, що засвідчує важливість урахування особи адресата і ситуації спілкування.

Отже, культура мови зводиться не тільки до правильності та нормативності. Висока культура мови полягає ще й в умінні знайти точний засіб для вираження своєї думки, а також найбільш доступний та найбільш доречний. Саме тому на сьогодні існує тенденція розрізняти поняття правильність мовлення та культура мовлення. Правильність мовлення оцінюється за критерієм правильно – неправильно, а культура – за критерієм краще (або точніше, доречніше тощо) - гірше.

Практичні поради щодо підвищення особистої культури мовлення:

– свідомо й відповідально ставитися до слова;

– стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником;

– створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань (для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм);

– читати художню літературу – джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам’ять афоризми, вірші (таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу й силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання);

– оволодівати жанрами функціональних стилів (потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ);

– активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до науки – це підвищує інтелектуальний рівень особистості й віддзеркалюється в мовленні;

– удосконалювати фахове мовлення (читати наукові статті, фахові газети і журнали, постійно користуватися спеціальними енциклопедичними й термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів з фахової тематики, використовуючи нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції).



9568613854628934.html
9568654582074667.html

9568613854628934.html
9568654582074667.html
    PR.RU™