Співвідношення сторін екрану

Співвідношення ширини і висоти кадру (англ. aspect ratio) – найважливіше поняття в кінематографі. Протягом більшої частини історії кінематографа відношення горизонтальною до вертикальної сторони кадру приблизно 4:3 (4 одиниці завширшки до 3 одиниць у висоту; іноді ще записується як 1,33:1 або просто 1,33) – що склалося ще в часи Едісона і Люмьеров через достатні випадкові причини, хоча і близьке до найпоширенішого формату полотна в живописі. Це ж відношення було перейняте і телебаченням. Річ у тому, що поле зору людини має співвідношення зовсім не 4:3. Адже у людини 2 очі, розташованих на одній горизонтальній лінії – отже, поле зору людини ширше і наближається до співвідношення 2:1. Тому, при виникненні сильної конкуренції з боку телебачення кіно почало активно звертатися до широкого екрану, в якому поступово утвердились два основні формати: 2,35:1 (тобто приблизно 7:3) і 2,2:1. Існують експериментальні фільми з іншим співвідношенням (наприклад, кругова панорама з оглядом 360°).

Проте широкоекранне кіно ніяк не могло претендувати на загальне застосування, оскільки воно підходить для масштабних епічних композицій, але у жодному випадку для камерного психологічного кіно (не тільки із загальноестетичних міркувань, але з елементарної обставини, що на ізольованому крупному плані людської особи при широкоекранній зйомці приблизно дві третини кадру залишаються незаповненими). У той же час, і класичне співвідношення 4:3 не завжди є виграшним, і як тільки виник сам по собі питання про зміну всій технології кінопроцесу, кінематограф почав тяжіти до співвідношення сторін близькому до золотого перетину (це приблизно 1,62:1). У результаті з'явився формат 5:3 (1,66:1), на який досить швидко перейшло західноєвропейське кіно; у США ж почав домінувати формат, проміжний між європейським і широким, – 1,85:1.

Зміна формату кадру, по-перше, дозволила органічніше використовувати закладений в кінематографі образотворчий потенціал, а по-друге, само по собі наявність декількох форматів дала кінематографістам можливість вибрати той з них, який найбільш адекватний поставленому художньому завданню, що сприяло як збільшення естетичної якості середньостатистичного фільму, так і зростанню авторської свободи.

Так званий «ефект 25-го кадру»

Кінокамера фіксує фази руху об'єкту на кіноплівці у вигляді ряду послідовних фотознімків (кадрів кінозображення). Потім ці кадри проектуються на екрані. Частота кадрів старих чорно-білих фільмів складала 1000 кадрів на хвилину (16 кадрів на секунду). Пізніше було експериментально виявлено, що людина починає сприймати рух як плавне, починаючи приблизно з 24 кадрів (фаз руху) на секунду, що і стало стандартом для зйомки практично на весь XX століття. У сучасних кінотеатрах мінімальна частота проекції складає 48 мигтінь на секунду (це 24 кадри на секунду при подвійному мигтінні обтюратора).



У середині XX століття був поширений міф про те, що людський мозок нібито може сприйняти лише 24 кадри в секунду - а 25–й кадр, якщо його вставити у відтворення, нібито сприйматиметься людиною на підсвідомому рівні. З цієї помилки були зроблені виводи про ефективність «феномену 25–го кадру» в різних видах навіювання і підсвідомої дії (наприклад, в цілях політичної пропаганди, комерційної реклами, при навчанні іноземним мовам, лікуванні від наркозалежності і ін.). Тут важливо підкреслити, що верхня порогова частота мигтіння, що сприймається людським мозком, в середньому складає 39–42 герци й індивідуальна для кожної людини. Тому всі вигадки про вплив 25–го кадру на підсвідомість людини не мають відношення до реальності.

Весь фокус в тому, що застосувати «25 кадр» можливо тільки в кінотеатрах – він показується у момент зміни кадру, коли основне зображення перекрите обтюратором. Як відомо, один і той же кадр показується двічі, причому тривалість стояння кадру і чорного поля мають бути однаковими, тільки для цього випадку дійсна вибрана в кінематографі «критична частота мигтінь» не нижче 48 Гц. У цьому випадку показаний лише один раз в секунду «25–й кадр» буде непомітний глядачеві. У телекартинку неможливо вставити вже «26–й кадр» на чорне поле, у цей момент відбувається зворотний хід світивши розгортки. Вставка ж кадру в телекартинку замість кадру корисного зображення викликає неприємні відчуття і дозволяє швидко визначити наявність «25 кадру», що і відбулося на Україні з відеокліпом «Якщо не буде громадянської війни».



Цифровий кінематограф

На початку XXI століття, з розвитком цифрових технологій запису зображення, з'явилося поняття «Цифровий кінематограф» або «цифрове відео» (англ. digital video). Під цим терміном розуміють новий вигляд кінозйомки, коли кадри записуються за допомогою цифрової камери прямо на цифровий носій даних. У цьому випадку кіноплівка для зйомок стає непотрібною, а кінопроектор замінюється цифровим проектором, або за допомогою лазерних рекордеров виготовляється високоякісний интернегатив (англ. digital intermediate) для подальшого друку фильмокопий. Сучасні цифрові камери забезпечують дуже високий дозвіл зображення, хороше перенесення кольорів і щонайширший, недоступний до недавнього часу, спектр маніпуляцій з колірною гаммою зображення. Цифрові технології також надають великі можливості для використання відеографіки і спецефектів в кіно. Проте до цих пір стандартна кіноплівка (35 мм) перевершує по роздільній здатності все комерційно доступні цифрові камери для кіновиробництва фірм «Panavision» і «Sony».


9567534782722489.html
9567595955478931.html

9567534782722489.html
9567595955478931.html
    PR.RU™